Висновки Верховного Суду України

 Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за І півріччя 2015 р.

Спори, що виникають із сімейних правовідносин

1. Згідно із ч. 1 ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одру- ження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містяться в пунктах 1, 2 ч. 1 ст. 57 СК України). Суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 р. особами, які проживали однією сім’єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власні- стю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю. Тільки в разі встановлення цих фактів і обставин положення ч. 1 ст. 24 КпШС України, ч. 1 ст. 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. №  697-XII «Про власність»22 вважається правильно застосованим із дотриманням реко- мендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р. № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю України» та від 22  грудня 1995 р. № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-211цс14). Закон втратив чинність, але був чинним на час виникнення спірних правовідносин.

2. Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60—62 СК України), у статтях 7—9, 64, 74, 93—97 цього Кодексу передбачено можливість договірного регулювання цих правовідносин. Норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права. Встановивши, що правовідносини сторін і правовий режим спірного майна врегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, з урахуванням принципу свободи договору (ст. 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюб- ного договору, а не загальні норми СК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 6-230цс14).

3. Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спо- рів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім’ї майна. У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину), якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8  квітня 2015 р. у справі № 6-7цс15). 4. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які ви- никли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р. Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК України, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС України, при вирішенні питання про те, якою нормою необхідно керуватися при розгляді справ цієї категорії, слід виходити з дати народження дитини. При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1  січня 2004 р., необхідно застосовувати від- повідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем і матір’ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1  січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм СК України, зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільно-процесуального законодавства. Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядалася, помилково погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлення батьківства стосовно дитини, яка народилась у 1998 р., на підставі норм СК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 6-20цс15).

5. Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дає змогу дійти висновку про те, що майно фізичної особи-підприємця може бути об’єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними. Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової ком- пенсації вартості його частки у разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України, речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. У справі, яка переглядалася, суд встановив, що нерухоме майно (нежитлові будівлі) набуте особою в період шлюбу та використовується нею для здійснення підприємницької діяльності. Разом з тим, зробивши висновок, що спірне майно належить до правового режиму спільної сумісної власності подружжя, суд апеляційної інстанції водночас дійшов взаємовиключних висновків про те, що це майно належить особі як фізичній особі-підприємцю, та не вирішив по суті спір щодо поділу зазначеного майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 березня 2015 р. у справі № 6-21цс15).

6. Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя. Тобто критеріями, за якими спірному набутому майну можна надати режим спільного майна, є: 1) час набуття такого майна; 2)  кошти, за які таке майно було набуте (дже- рело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий режим спільної власності подружжя. Тільки в разі встановлення цих фактів і визначення критеріїв норма ст. 60 зазначеного Кодексу вважається застосованою правильно. У зв’язку з викладеним грошові кошти, внесені одним із подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об’єкт — право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання. Тому сам по собі факт придбання спірного майна приватним підприємцем для його використання у своїй підприємницькій діяльності не може бути підставою для визнання такого майна об’єктом права особистої приватної власності одного з подружжя. Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 6-38цс15).