Висновки Верховного суду України. Спори щодо визнання правочину недійсним

Відповідно до ст. 12 Закону України від 2 червня 2005 р. № 2623-IV «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» та ст. 17 Закону України від 26 квітня 2001 р. № 2402-III «Про охорону дитинства» при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Всупереч вищезазначеним нормам закону, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, взагалі не застосував закону, який має застосовуватися до спірних правовідносин, та не встановив фактів, з якими законодавець пов’язує вирішення спору, зокрема чи був спірний будинок місцем проживання на той час малолітньої дитини, де та з ким вона проживала (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 р. у справі № 6-1560цс15).

Норма ст. 177 СК України, ст. 17 Закону України від 26 квітня 2001 р. № 2402-III «Про охорону дитинства» та ст. 12 Закону України від 2 червня 2005 р. № 2623-IV «Про основи соціаль- ного захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом її батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 20 січня 2016 р. у справі № 6-2940цс15; від 10  лютого 2016 р. у справі № 6-3005цс15; від 11 травня 2016 р. у справі № 6-806цс16).

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 38 Закону України від 23 лютого 2012 р. № 4452-VI «Про

систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон № 4452-VI) протягом 30 днів з дня початку тимчасової адміністрації уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб зобов’язана забезпечити перевірку договорів, укладених банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення договорів, виконання яких спричинило або може спричинити погіршення фінансового стану банку та які відповідають одному з таких критеріїв, серед яких, зокрема, договори про здійснення кредитних операцій та інші господарські договори, що мають на меті штучне виведення активів банку.

Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону № 4452-VI з дня при- значення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту)).

З огляду на положення ч. 3 ст. 36 Закону № 4452-VI правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи Фонду, є нікчемними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 20 січня 2016 р. у справі № 6-3133цс15).

 Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути віль- ним і відповідати його внутрішній волі.

 Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

 Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо моти- вів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 зазначеного Кодексу).

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 цього Кодексу договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 3 лютого 2016 р. у справі № 6-1364цс15).

1.4.5. Відповідно до частин 1—3 ст. 5 Закону України від 5 червня 2003  р. № 898-IV «Про іпотеку» (у редакції, яка діяла на 1 липня 2008 р.; далі — Закон № 898-IV) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об’єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об’єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Предметом іпотеки також може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.

Частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виді- лення в натурі і реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості, якщо інше не встановлено цим Законом. Іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості.

 На час укладення договорів іпотеки від 1 липня 2008 р. ст. 5 Закону № 898-IV не визначала майнові права як предмет іпотеки.

 Майнові права на об’єкт незавершеного будів- ництва віднесені до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 р. № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі й до Закону № 898-IV.

 Закон України від 19 червня 2003 р. № 979-IV «Про іпотечне кредитування, операції з консолідо- ваним іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», який встановлює відносини у системі іпотечного кредитування, а також перетворення платежів за іпотечними активами у виплати за іпотечними сертифікатами із застосуванням механізмів управління майном, до спірних правовідносин не застосовується (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 10 лютого 2016 р. у справі № 6-2250цс15).

 За змістом ст. 9 Закону України  від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» та ст. 34 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2664-ІІІ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі — Закон №  2664-ІІІ) діяльність із надання фінансових послуг підлягає ліцензуванню.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2664-ІІІ під поняттям «фінансова послуга» розуміється операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, — і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

 Законом України від 2 червня 2011 р. № 3462-VІ «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання ринків фінансових послуг» (набрав чинності 8 січня 2012 р.) внесено зміни до ч. 1 ст. 4 Закону № 2664-ІІІ та доповнено п. 111 , відповідно до якого фінансовими послугами вва- жаються послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах. У справі, яка переглядалася, спірні договори, предметом яких були послуги з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах, було укладено сторонами у 2014 р., коли закон вимагав отримання ліцензії для надання послуг з адміністративного фінансування активів для придбання товарів у групах (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 10 лютого 2016 р. у справі №  6-2389цс15; від 16 березня 2016 р. у справі № 6-2629цс15; від 6 квітня 2016 р. у справі № 6-2531цс15).

Згідно з ч. 3 ст. 36 Закону України від 23 лютого 2012 р. № 4452-IV «Про систему гаран- тування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон № 4452-IV) та п. 1.3 гл. 1 розд. III рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 5 липня 2012 р. № 2 «Про затвердження Положення про виведення неплатоспроможного банку з ринку» правочини, вчинені органами управління та керівниками банку після призначення уповноваженої особи цього Фонду є нікчемними.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2121-III «Про банки і банків- ську діяльність» керівниками банку є голова, його заступники та члени ради банку, голова, його заступники та члени правління (ради директорів), головний бухгалтер, його заступник, керівники відокремлених підрозділів банку.

За змістом ст. 23 цього Закону відокремленими підрозділами банку є філії, відділення, представ- ництва тощо, які відкриває банк на території України в разі його відповідності вимогам щодо відкриття відокремлених підрозділів, встановленим нормативно-правовими актами Національного банку України.

 Отже, керівники відокремлених структурних підрозділів (філій) є також керівниками банку, а тому відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону №  4452-IV правочини, вчинені ними після призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, є нікчемними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 р. у справі № 6-1601цс15).

Статтею 215 ЦК України проводиться розмежування видів недійсності правочинів на нікчемні правочини — якщо їх недійсність встановлена законом (статті 219, 220, 224 цього Кодексу тощо), та на оспорювані, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (статті 222, 223, 225 ЦК України тощо).

 Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

 Однак у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та при наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред’явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину (п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 «Про судову практикурозгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).

У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність в силу закону у зв’язку з її оспо- ренням та невизнанням іншими особами.

На підставі ч. 3 ст. 12 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 березня 2016 р. у справі № 6-308цс16).