Джерело:

ВСУ

СУДОВА ПРАКТИКА

Особа звернулась до господарського суду з позовом, однією з вимог якого було визнання недійсним договору оренди землі, укладеного у 2008 році між селищною радою та відкритим акціонерним товариством.

Відповідно до обставин справи між селищною радою (орендодавець) і ВАТ (орендар) було укладено договір, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 1,1635 га для розміщення будівель. Договором було передбачено його укладення на 49 років.

Однак 30 березня 2016 року між селищною радою і ПАТ укладено угоду про розірвання вказаного договору оренди землі, за умовами якої сторони погодили, що на підставі рішення селищної ради та за взаємною згодою вони розривають договір оренди землі. Договір оренди землі втратив чинність із 30 березня 2016 року та приватним нотаріусом проведено державну реєстрацію припинення договору, укладеного між селищною радою та ПАТ.

Справа розглядалась господарськими судами неодноразово. Рішенням господарського суду позов задоволено та визнано недійсним договір оренди землі. Рішення суду було залишено без змін апеляційним судом та ВГСУ.

Задовольняючи позов про визнання недійсним договору оренди, суди виходили з того, що оскільки спірний договір діяв до його розірвання сторонами, і зобов’язання сторін за ним припинилися тільки з моменту досягнення такої домовленості, то розірвання договору, виконаного повністю або частково, не впливає на дійсність цього правочину.

ВСУ, розглядаючи заяву відповідача про перегляд судових рішень, зазначив, що у справах № 918/144/15 і № 5011-31/17917-2012 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що спірний договір оренди на момент звернення до суду з позовом про визнання його недійсним вже було розірвано, а тому визнавати його недійсним на майбутнє немає підстав, оскільки сторони розірвали цей договір і на момент винесення судового рішення він уже не діяв. Отже, визнання договору оренди недійсним є неможливим, оскільки предмет спору припинив існування.

ВСУ роз’яснив, що згідно з частиною 3 статті 207 ГК виконання господарського зобов’язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов’язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов’язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

Відповідно до частини 1 статті 759 ЦК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. 

ВСУ зауважив, що із правової природи такого зобов’язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до статті 216 ЦК.

Статтями 651, 653 ЦК передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов’язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

ВСУ, з урахуванням встановлених у справі обставин, дійшов висновку, що визнати договір оренди землі, який розірвано, недійсним неможливо, оскільки предмет спору відсутній та зазначив, що суди попередніх інстанцій належним чином не з’ясували питання повернення орендованої земельної ділянки за розірваним договором оренди землі, не визначили момент, з якого часу зобов’язання за договором оренди землі вважаються припиненими, а тому дійшли передчасного висновку про визнання спірного договору оренди землі недійсним (постанова від 04.10.2017 у справі № 3-1071гс17).