Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Свою позицію щодо гарантій права на справедливий суд при розгляді справ про адмінправопорушення за статтею 130 КУпАП висловив голова Бахмацького районного суду Павло Пархоменко в судово-юридичній газеті в статті "Деякі гарантії права на справедливий суд при розгляді справ про адмінправопорушення за статтею 130 КУпАП".
При розгляді категорії справ про адмінправопорушення за ст. 130 КУпАП, враховуючи недосконалість правового регулювання, необхідно знайти баланс між інтересами держави та окремої особи.
На сьогоднішній день судовий розгляд справ про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 130 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП), в силу його специфіки і суворості санкції, в багатьох випадках вимагає детального з’ясування всіх обставин справи і виваженого підходу з дотримання прав людини.
Поряд із цим діючий КУпАП був прийнятий за радянських часів і має ряд прогалин в правовому регулюванні, що як наслідок створює умови для порушення прав осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності та не сприяє взагалі завданням провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Розглядаючи вказану категорію справ, при наявності недосконалості правового регулювання, необхідно знайти саме той баланс у співставленні інтересів держави та окремої особи. З однієї сторони, необхідно не допустити зловживання зі сторони представників держави, а з іншої — забезпечити дотримання окремими особами законодавчих заборон.
У таких випадках заповнити прогалини діючого КУпАП можуть допомогти підходи Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) та гарантії права на справедливий суд, які закріплені в статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), що ми спробуємо продемонструвати на прикладі конкретної справи і відповідно постановленого в ній судового рішення.
Досить розповсюджений випадок, при якому відносно особи складається протокол про адміністративне правопорушення за статтею 130 КУпАП, в якому за обставинами справи особа від проходження огляду на стан алкогольного сп’яніння відмовляється в присутності двох свідків. В такій ситуації із доказів надається протокол про адміністративне правопорушення і письмові пояснення свідків, явку яких в судове засідання в подальшому досить складно забезпечити.
З іншої сторони особа, яка притягується до адміністративної відповідальності надає пояснення, в яких вказує, що правопорушення не вчиняла.
У такій ситуації не вбачаючи винуватість особи у вчиненні адміністративного правопорушення ми хотіли б виділити такі особливості.
Окремо звертаючи увагу на гарантії статті 6 Конвенції при розгляді вказаної категорії справ ми підкреслюємо, що вона за своєю структурою в частині першій встановлює загальні гарантії щодо справедливого судового розгляду при вирішені спору, пов’язаного з правами та обов’язками цивільного характеру, а також при визначенні обґрунтованості будь-якого висунутого особі кримінального обвинувачення, частина друга та третя статті 6 закріплюють гарантії особам при обвинувачені при вчиненні кримінального правопорушення.
Розглядаючи такі справи і досліджуючи питання про розповсюдження гарантій статті 6 Конвенції на вказані випадки, звертаємо увагу, що виходячи з прецедентної практики ЄСПЛ хоч і за національним законом особа притягується до адміністративної відповідальності, їй пред’явлено «кримінальне обвинувачення» в його автономному розумінні ЄСПЛ, яке повинно тлумачитися в світлі трьох критеріїв, а саме з урахуванням кваліфікації розгляду з точки зору внутрішньодержавного законодавства, його сутності і характеру, суворості потенційного покарання (пункт 51 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Михайлова проти Російської Федерації»).
Зокрема, в даному випадку можна врахувати, що адміністративне стягнення у виді штрафу, разом з позбавленням права керування транспортним засобом, мають каральний і стримуючий характер.
Так, в пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення» (щодо посилення відповідальності за керування транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції), яким в подальшому було закріплено діючі санкції, як один із аргументів посилення відповідальності було зазначено, що міжнародний досвід забезпечення безпеки на дорогах свідчить, що одним з найпростіших способів примусити водіїв дотримуватися вимог правил дорожнього руху є розроблення системи їх ефективного покарання та посилення відповідальності за керування транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння.
Також, звертаємо увагу на те, що розмір штрафу в декілька разів перевищує розмір мінімальної заробітної плати по Україні, а проведений порівняльно-правовий аналіз із санкцією, яка передбачена за порушення правил дорожнього руху і міститься в Кримінальному кодексі України (частина перша статті 286) свідчить, що штраф за вказане адміністративне правопорушення перевищує розмір штрафу за кримінально каране діяння за національним законодавством України. На проблему співвідношення санкцій звертало увагу і Головне науково-експертне управління Верховної ради України надаючи свій висновок на зазначений проект закону.
Наведені обставини свідчать, що адміністративне правопорушення передбачене статтею 130 КУпАП може бути віднесено до «кримінального обвинувачення» в розумінні статті 6 Конвенції із розповсюдженням відповідних гарантій щодо справедливого судового розгляду.
Також в деяких інших справах проти України ЄСПЛ розглядав питання про віднесення правопорушень передбачених КУпАП до «кримінального аспекту» в розумінні Конвенції, що з огляду на суворість передбаченого покарання правопорушення, не є незначним (див. пункт 33 рішення у справі «Гурепка проти України» (F 2)) та такі адміністративні провадженні слід вважати по суті кримінальними і такими, що вимагають застосування всіх гарантій статті 6 Конвенції.
Обов’язково слід наголосити, що процедура розгляду справ про адміністративні правопорушення не передбачає участі при судовому розгляді сторони обвинувачення, що може призвести до змішування ролі обвинувача і судді і тим самим дати підстави для законних сумнівів неупередженості суду, порушити принцип змагальності (див. наприклад пункти 75-79 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Карелін проти Росії2, пункт 54 справи «Озеров проти Росії», пункти 44-45 справи «Кривошапкін проти Росії»).
З нашої точки зору відсутність прокурора при розгляді справ про адміністративні правопорушення не може призвести автоматично до порушення Конвенції, але слід пам’ятати, що суд не може самостійно перебирати на себе «функції обвинувачення» і відшукувати докази вини особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, винуватість особи має доводитися саме в суді, що вимагає «обережності дій суду» при вирішені питання про тягар доказування в такій категорії справ.
Щодо пояснень свідків, які додаються до протоколу і які також неодноразово можуть в судове засідання за викликом Суду не з’являтися, звернемо увагу на положення пункту «d» частини третьої статті 6 Конвенції, яким кожному обвинуваченому гарантовано право допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення.
В своїй прецедентній практиці даючи тлумачення Конвенції Європейський Суд неодноразово повторював, що з метою забезпечення змагальності процесу всі докази мають, як правило, подаватися у відкритому судовому засіданні у присутності обвинуваченого. Існують винятки з цього принципу, але вони не можуть призводити до порушення права на захист. За деяких обставин може виникнути потреба у використанні показань, отриманих на етапі розслідування. Якщо підсудному було надано достатню й належну можливість спростувати такі показання — при їх оголошенні або на пізнішому етапі провадження, — саме по собі їх прийняття як доказів не суперечитиме вимогам пункту 1 та підпункту «d» пункту 3 статті 6 Конвенції. Але з цього природно випливає, що в разі, якщо обвинувальний вирок виключно або вирішальною мірою ґрунтується на показаннях особи, яку обвинувачений (підсудний) не мав можливості допитати особисто чи домогтися її допиту під час розслідування справи або судового розгляду, права сторони захисту виявляються обмеженими настільки, що передбачені статтею 6 Конвенції гарантії виявляються порушеними. Щодо показань свідків, допитати яких у присутності підсудного або його захисника виявилося неможливим, Європейський Суд зауважує, що пункт 1 статті 6 Конвенції, узятий у поєднанні з пунктом 3 статті 6 Конвенції, вимагає від Договірних Сторін ужити конкретних заходів для того, щоб підсудний мав можливість допитати свідків, які свідчать проти нього, чи домогтися їх допиту. Однак, якщо немає підстав звинувачувати органи влади в недостатньо старанних зусиллях із забезпечення підсудному можливості допитати відповідних свідків, відсутність цієї можливості як така не означає необхідності припинення кримінального переслідування. Водночас слід з надзвичайною обережністю ставитися до доказів, отриманих від свідка за обставин, що не давали змоги забезпечити право сторони на захист тією мірою, якою Конвенція завжди вимагає забезпечувати його. Обвинувальний вирок не може ґрунтуватися виключно або вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не мала можливості спростувати (пункт 41 справи «Олег Колесник проти України»).
Як висновок підкреслимо, частини 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, як загальне правило вимагають надання підсудному відповідної та належної можливості заперечувати докази свідка обвинувачення і допитати його або під час надання останнім своїх показань, або пізніше. Обвинувачення не може ґрунтуватися виключно чи вирішальною мірою на показаннях, які сторона захисту не може заперечити. Із цього випливає, що якщо засудження виключно або вирішальною мірою ґрунтується на показаннях особи, допитати яку чи домогтися допиту якої підсудний не мав можливості ані під час досудового слідства, ані під час судового розгляду, права захисту виявляються обмеженими в тій мірі, що є несумісною з гарантіями, передбаченими статтею 6 Конвенції (пункт 54 Рішення Європейського Суду у справі «Корнєв і Карпенко проти України»).
Так, єдині пояснення свідків, які додані до протоколу мають одне із вирішальних значень для встановлення вини особи, при цьому дані пояснення свідків спростовуються поясненнями останнього, що потребує перевірки пояснень свідків «обвинувачення» в судовому засіданні, але як і особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, так і суд позбавляються можливості зробити відповідну «перевірку».
З огляду на міркування викладені вище, не можна покласти в основу обвинувачення пояснення вказаних свідків, які не були допитані в судовому засіданні і пояснення яких мають вирішальне значення по даній справі.
Наведені факти у відповідності до статті 62 Конституції України повинні тлумачитись особи і вони не дають змоги однозначно оцінити дії останньої, як такі, що містять склад адміністративного правопорушення передбаченого частиною першою статті 130 КУпАП.
З постановою по справі можна ознайомитись за посиланням.
Стаття знаходиться за посиланням:
_03_03.png)
