Бахмацький районний суд Чернігівської області

19 квітня 2016, 08:31

Застосування позовної давності

1. Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України пере- біг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про пору- шення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, Вищий господарський суд України дій- шов обґрунтованого висновку, що згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 3-158гс14).

2. Відповідно до ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР «Про страхування» (далі — Закон № 85/96-ВР) і ст. 993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одер- жала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Частиною 6 ст. 261 ЦК України передбачено, що за регресними зобов’язаннями перебіг позов- ної давності починається від дня виконання основного зобов’язання.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції, що за регресними зобов’язаннями перебіг строку позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання, а саме з дня виплати страхового відшкодування, є обґрун- тованим і законним (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-9гс15).

3. Відповідно до ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Порядок відліку позовної давності наведено у ст. 261 ЦК України, зокрема відповідно до ч. 1 цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналогічні за змістом норми матеріального права містилися і в ЦК УРСР (розд. 1 гл. 5), за винятком положення про застосування позовної давності лише за заявою однієї зі сторін.

Разом із тим частинами 1, 2, 4 ст. 29 ГПК України встановлено, що прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов’язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, у цьому випадку в особі Фонду державного майна України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позов- ної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої прокурор звертається до суду, в цьому випадку Фонду державного майна України (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-21гс15).

4. Норми щодо початку перебігу позовної давності, встановлені ст. 76 ЦК УРСР для сторін, особи, права або інтереси якої порушено, поширювалися і на звернення прокурора до суду із заявою про захист прав цієї особи.

Оскільки вимоги прокурора є похідними від вимог органу державної влади, права та інтереси якого він захищає, то і перебіг строку позовної давності розпочинається з моменту, коли про порушення прав та інтересів держави дізнався саме відповідний орган державної влади, а не прокурор (постанова Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 3-126гс15).

5. Юридична особа, яка отримала завдання щодо зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, зобов’язана зберігати ці матеріальні цінності до моменту зняття з неї в установленому порядку мобілізаційного завдання, а отже, несе повну матеріальну від- повідальність за зобов’язаннями перед органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву.

Таким чином, позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконав- чої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання відповідних зобов’язань (постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 3-52гс15).

5. Права учасників господарського товариства відповідно до ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ «Про господар- ські товариства» (у редакції, чинній на час ви- никнення спірних правовідносин; далі — Закон № 1576-ХІІ) є складними, до них належать як майнові (право на частку прибутку, право на виплату вартості майна при виході з товариства тощо), так і немайнові права (право брати участь в управлінні справами та розподілі прибутку, право виходу із товариства тощо), визначені законом та установчими документами.

Право участі у товаристві може передавати- ся винятково разом з іншими складовими прав учасника товариства – майновими правами, тому права учасника господарського товариства, які випливають із права його участі в цьому товаристві, не є особистими немайновими правами, на які згідно зі ст. 83 ЦК УРСР не поширюється по- зовна давність.

Отже, до позовів про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства щодо виключення із членів такого товариства застосовуються правила про позовну давність (постанова Верховного Суду України від 4 люто- го 2015 р. у справі № 3-216гс14).

6. На час виникнення спірних правовідносин до наслідків нікчемного правочину застосовувався спеціальний строк позовної давності — десять років (ч. 4 ст. 258 ЦК України).

15 січня 2012 р. набрав чинності Закон Украї- ни від 20 грудня 2011 р. № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдоскона- лення порядку здійснення судочинства», яким зазначену норму ЦК України виключено. При цьому ч. 5 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону встановлено, що протягом трьох років з дня набрання ним чинності особа має право звернутися до суду з позовом про за- стосування наслідків нікчемного правочину за умови, якщо строк їх пред’явлення, встановлений положеннями ЦК України, що діяли до набрання чинності цим Законом, не сплив на момент на- брання ним чинності.

Враховуючи, що судовим рішенням, яке на- брало законної сили 6 грудня 2010 р., встановлено нікчемність договору купівлі-продажу акцій як такого, що порушує публічний порядок та спрямований на незаконне заволодіння майном територіальної громади, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення ч. 5 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного Закону і дійшли помилкового висновку про відмову в застосуванні наслідків нікчемного правочину з підстав пропущення позовної давності.

При цьому основною позовною вимогою було повернення коштів, сплачених за нікчемним правочином, а додатковою — стягнення збитків, спричинених таким неповерненням.

Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позов- ної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Всупереч указаній нормі матеріального права суд відмовив у стягненні збитків через недоведеність такої позовної вимоги (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-318гс15).