Бахмацький районний суд Чернігівської області

21 квітня 2016, 09:31

Спори щодо визнання правочинів недійсними

1. Реалізація нерухомого майна за ціною, визначеною з порушенням вимог, установлених законом, свідчить про невідповідність проведення прилюдних торгів, які за своєю суттю є багатостороннім правочином, положенням ст. 203 ЦК України (додержання яких становить необхідну умову чинності правочину), що з урахуванням вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою для визнання цих торгів недійсними (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-8гс15).

2. Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із застосуванням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього є підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Оскільки заявник неправильно обрав спосіб захисту свого права стосовно відповідача — то- вариства, суд касаційної інстанції, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, дійшов передчасного висновку в частині визнання недійсним правочину щодо відчуження нерухомого майна на користь товариства у порядку, пе- редбаченому ст. 215 ЦК України (постанова Верховного Суду України від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-62гс15).

3. За змістом ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

За таких обставин Вищий господарський суд України дійшов передчасного висновку про нік- чемність Рамкового договору в цілому у зв’язку з недійсністю окремої його частини та невідповід- ністю вимогам чинного законодавства (постано- ва Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 3-127гс15).

4. Об’єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження із включенням до нього виконавчих документів про стягнення боргів, на які поширюється дія мораторію, при- звело до недотримання заборони на примусову

реалізацію майна державного підприємства, а внаслідок порушення судами вимог статей 32, 43 ГПК України — до неможливості виокремлення у реалізованому майні частини, що стосується задоволення вимог, на які не поширюється дія мораторію.

Отже, реалізація майна з прилюдних торгів відбулася із порушенням встановленого мораторію, а тому укладені за результатами торгів угоди не відповідають вимогам закону. Зважаючи на викладене, висновок судів про те, що торги відбулися згідно зі встановленими правилами, слід визнати передчасним, оскільки суди не перевірили правильності оцінки майна та інших обставин дотримання встановленого порядку проведення торгів. Також суди не взяли до уваги, що дії державного виконавця стосовно визначення складу майна, яке підлягає реалізації з прилюдних торгів, та щодо його оцінки безпосередньо формують суттєві умови угод купівлі-продажу, тому можливість окремого їх оскарження у порядку ст. 1212 ГПК України не усуває тієї обставини, що незаконні дії державного виконавця можуть бути одночасно і підставою недійсності укладеного на прилюдних торгах правочину у зв’язку із недодержанням у момент його вчинення вимог закону.

Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод із купівлі-продажу, відповідно до частин 1—3, 6 ст. 203 ЦК України і ч. 1 ст. 205 ЦК України така угода може визнаватися недійсною у судовому порядку з підстав недодер- жання в момент її вчинення встановлених законом вимог.

Згідно з приписами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу (постанова Верховного Суду Украї- ни від 24 червня 2015 р. у справі № 3-262гс15).

5. Аналіз положень Закону України від 4 липня 1996 р. № 273/96-ВР «Про залізничний транспорт» (далі — Закон № 273/96-ВР), Закону України від 10 листопада 1994 р. № 232/94-ВР «Про транспорт» (далі — Закон № 232/94-ВР), ЗК України дає підстави для висновку, що спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, а саме, до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, тому міська рада не мала законних повноважень щодо розпорядження землями такої категорії.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема у зв’язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України, іншим актам цивільного законодавства.

Таким чином, договір купівлі-продажу земельної ділянки, укладений між виконкомом міськради і підприємцем на підставі незаконного рішення міськради у частині продажу цій особі земельної ділянки, має бути визнано недійсним.

Отже, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, а їх висновок про наявність у міськради повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою і про відсутність підстав для задоволення позову є необґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-305гс15).

6. Установивши, що приміщення для охорони на автостоянці збудовано як об’єкт нерухомості за відсутності дозвільної документації та відповідної згоди міської ради на його розміщення як окремого об’єкта нерухомого майна, оскільки всі рішення та дозволи виконкому міськради стосувалися автомобільної стоянки на 10 автомобілів, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірний об’єкт є самочинним будівництвом, його не може бути визнано капітальною спорудою, на яку видається окреме свідоцтво про право власності, а тому недійсними є і правочини щодо відчуження цього об’єкта (постанова Верховного Суду України від 3 червня 2015 р. у справі № 3-202гс15).