Спори щодо виконання господарських зобов’язань. Відповідальність за порушення зобов’язань

 Спори щодо виконання господарських зобов’язань.

Відповідальність за порушення зобов’язань

       Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. До складу збитків, що підлягають відшкоду- ванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належ- ного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у ви- падках, передбачених законом. Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка поруши- ла зобов’язання, несе цивільно-правову відпові- дальність, зокрема у виді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки боржника, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов’язання; наявності шкоди (збитки — це грошове вираження шкоди); причинного зв’язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

           За відсутності хоча б однієї із названих умов цивільно-правова відповідальність у виді відшкодування майнової шкоди не настає (постанова Верховного Суду України від 18 березня 2015 р. у справі № 3-18гс15).

       2. Двосторонній характер договору купівлі- продажу зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов’язків. Отже, з укладенням такого договору продавець бере на себе обов’язок передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов’язаний здійснити оплату придбаної речі та водночас набуває права вимагати від продавця її передачі.

          Закон не передбачає такої підстави для припинення зобов’язання, що лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору. Тобто саме по собі закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов’язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов’язку.

         Безпідставне повернення відповідачем передоплати за спірним договором є односторонньою відмовою від виконання зобов’язання та прямим порушенням зобов’язального права (ст.  525 ЦК України).

          Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов помилкового висновку про припинення невиконаного зобов’язання у зв’язку із закінченням строку дії договору та поверненням передоплати (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-192гс15).

        3. За змістом положення ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, пеню може бути нараховано лише за кожен новий день прострочення платежу, тому день фактичної поставки товару не включається до періоду часу, за який стягується пеня (постанова Верховного Суду України від 15 січня 2015 р. у справі № 3-204гс14).

         4.  Застосування судом касаційної інстанції положень статей  225, 226 ГК України, якими передбачено склад, розмір, умови і порядок відшкодування збитків, до зобов’язальних відносин щодо оплати послуг, наданих за договором, є помилковим, проте не вплинуло на законне визначення розміру боргу і задоволення позову.

            Відповідно до статей 626, 629 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, що є обов’язковою для виконання сторонами.

            Зміст договору згідно зі ст. 628 ЦК України становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язкови- ми відповідно до актів цивільного законодавства.

            Таким чином, замовник зобов’язаний був здійснювати передоплату не  тільки вартості перевалки вантажу, а й вартості затрат на резервування техніки та інфраструктури порту з дня підписання договору.

           Умов договору замовник належним чином не виконав. Передоплату за резервування техніки та інфраструктури порту не здійснював, поставив на перевалку об’єм вантажу, менший від гарантованого, а надані згідно з договором послуги оплатив лише частково (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 3-213гс14).

           5.  Для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання згідно зі ст.  617 ЦК України, ст.  218 ГК України особа, яка порушила зобов’язання, повинна довести: 1)  наявність обставин непереборної сили; 2) їх надзвичайний характер; 3)  неможливість попередити за даних умов завдання шкоди; 4) причинний зв’язок між цими обставинами і понесеними збитками.

               Порушення зобов’язань контрагентами боржника відповідно до ч. 2 ст. 218 ГК України не є обставиною непереборної сили (постанова Верховного Суду України від 10 червня 2015 р. у справі № 3-216гс15).

              6. За змістом положень ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; сплата неустойки; відшкоду- вання збитків.

              Особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов’язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов’язання (ст. 614 ЦК України).

             За змістом статей 224, 225 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено.

             Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного вико- нання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

             До складу збитків, що підлягають відшкоду- ванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові ви трати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

             Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що особа, яка порушила зобов’язання, несе цивільно-правову відповідальність, зокрема у виді відшкодування збитків. Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідною є наявність всіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправної поведінки боржника, яка полягає у невиконанні або неналежному виконанні ним зобов’язання; наявності шкоди (збитки — це грошове вираження шкоди); причинного зв’язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою; вини боржника.

         1)  Стягнувши з відповідача суму переплати, суд не визначив правової природи цих коштів (внаслідок яких саме дій/подій збільшилася сума інвестицій), у чому полягає протиправність пове- дінки відповідача, які його винні дії призвели до здійснення такої переплати, не взяв до уваги, що згідно з додатковими угодами до договору було внесено зміни як щодо обсягу інвестицій, так і щодо строків завершення будівництва. Відповідно, суду слід було встановити й причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою відповідача та переплатою.

          2) Суд не врахував змісту додаткових угод до договору про сплату пайових внесків і не з’ясував, у чому полягає протиправна поведінка відповідача та його вина у зарахуванні за згодою позивачакоштів, інвестованих останнім за іншим інвестиційним договором, у рахунок сплати залишку пайового внеску та додаткових пайових внесків у зв’язку зі збільшенням площі об’єкта інвестування. Таким чином, суд не визначив і причинного зв’язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, а також у чому саме полягають ці збитки.

           3) Суд залишив поза увагою доводи відповідача про неможливість завершення будівництва через встановлення господарським судом заборони вчиняти певні дії; про ступінь готовності об’єктів будівництва на певних етапах і строк завершення будівництва згідно з додатковою угодою до спірного договору, який на час звернення до суду з позовом та укладення між позивачем і райрадою нового інвестиційного договору не настав. Таким чином, погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції не встановив обставин, з якими закон пов’язує кваліфікацію витрат саме як збитків і настання майнової відповідальності у виді від- шкодування збитків (постанова Верховного Суду України від 25 лютого 2015 р. у справі № 3-7гс15).    

        7. Відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено договором або законом, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

         Отже, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій за прострочення виконання зобов’язання і строки їх нарахування. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

        Умовами договору на постачання електроенергії сторони визначили строк нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, який відповідає вимогам ч. 6 ст. 232 ГК України.

       За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про правильність застосування господарськими судами положень ч.  6 ст.  232 ГК України і відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення з відповідача пені за період прострочення зобов’язання зі сплати вартості спожитої електроенергії понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2015 р. у справі № 3-53гс15)