Бахмацький районний суд Чернігівської області

11 травня 2016, 10:23

Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу та банківського рахунку

1 Визначення поняття кредитора встановлено ст. 1 Закону України від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі — Закон № 2343-ХІІ), дія якого згідно з Прикінцевими та перехідними положеннями Закону України від 23 лютого 2012 р. № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Закон № 4452-VІ) не поширюється на банки, а тому не підлягає застосу- ванню до спірних правовідносин.

Статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 р. № 2121-ІІІ «Про банки і банківську ді- яльність» визначено, що кредитор банку — юридична або фізична особа, яка має докумен- тально підтверджені вимоги до боржника щодо його майнових зобов’язань (постанова Верхов- ного Суду України від 25 березня 2015 р. у справі № 3-24гс15).

2. Відповідно до частин 1, 3 ст. 1066 ЦК Украї- ни за договором банківського рахунка банк зо бов’язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком. Банк не має права визначати та контролювати напрями використання грошових коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися грошовими коштами на власний розсуд.

Водночас банк згідно з ч. 2 ст. 1066 ЦК України має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.

Отже, зобов’язальні правовідносини, що склалися між сторонами на підставі договору банківського рахунка, мають майновогро шовий характер. Таким чином, у цьому разі позивач є кредитором за майновою вимогою щодо розпорядження належними йому коштами.

За змістом ч. 5 ст. 36 Закону № 4452-VІ під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку, зокрема щодо майнових зобов’язань, які здійснюються виключно у межах процедури лік відації банку. Таким чином, статус кредитора–позивача у справі спростовує помилковий і необґрунтова- ний висновок суду касаційної інстанції про те, що на позивача не поширюються обмеження щодо задоволення його вимог до банку (відповідача) під час запровадження у ньому тимчасової адміністрації, встановлені приписами п. 1 ч. 5 ст. 36 зазначеного Закону (постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справах № 3-25гс15, 3-34гс15, від 22 квітня 2015 р. у справі № 3-63гс15, від 29 квітня 2015 р. у справі № 3-61гс15, від 13 травня 2015 р. у справі № 3-153гс15, від 27 травня 2015 р. у справі № 3-217гс15, від 10 червня 2015 р. у справі № 3-223гс15).

3. Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України — гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з ч. 1 ст. 533 ЦК України грошове зо бов’язання має бути виконане у гривнях.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 22 листопада 1996 р. № 543/96-ВР «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Розмір пені, передбачений ст. 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу тане може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня (ст. 3 зазначеного Закону). Таким чином, максимальний розмір пені пов’язаний із розміром облікової ставки Національного банку України; оскільки чинне законодавство не передбачає встановлення Національним банком України облікової ставки для іноземної валюти, пеня має обчислюватися та стягуватися за судовими рішеннями лише у на- ціональній валюті України — гривні (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-29гс15).

Спори, що виникають із корпоративних правовідносин

1. Відповідно до ст. 1 Закону № 2343-ХІІ (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 22 грудня 2011 р. № 4212-VI) керуючий санацією — фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійс- нення санації боржника.

За змістом ч. 4 ст. 17 Закону № 2343-ХІІ з дня винесення ухвали про санацію боржника керівник боржника відсторонюється від посади у порядку, визначеному законодавством про працю, управління боржником переходить до керуючого санацією, крім випадку, передбаченого ст. 53 цього Закону; припиняються повноваження органів управління боржника — юридичної особи, повноваження органів управління передаються керуючому санацією.

Отже, з моменту запровадження щодо боржника процедури санації повноваження органів управління такого боржника припиняються та передаються керуючому санацією, призначеному на підставі судового рішення у справі про банкрутство. При цьому повноваження керуючого санацією не визначаються статутом боржника, а встановлені Законом № 2343-ХІІ та можуть бути обмежені тільки комітетом кредиторів і гос- подарським судом, який розглядає справу про банкрутство, у порядку, передбаченому Законом № 2343-ХІІ.

Висновок Вищого господарського суду України про те, що керуючий санацією товариства не був уповноваженим представником позивача на загальних зборах, не можна визнати цілком обґрунтованим, оскільки норми Закону № 2343-ХІІ, ст. 17 якого, зокрема, визначено права та обов’язки керуючого санацією, не містять заборони для керуючого санацією за відсутності затвердженого судом плану санації представляти інтереси акціонера на загальних зборах іншої юридичної особи (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-17гс15).

2. Договір купівлі-продажу частки у статут- ному капіталі товариства, укладений у простій письмовій формі, не породжує правових наслід- ків щодо набуття права власності та підстав для внесення змін до статуту.

Частиною 3 ст. 29 Закону України від 15 травня 2003 р. № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі внесення змін до установчих документів, які пов’язані зі зміною складу засновників (учасників) юридичної особи, крім інших необхідних документів, додатково подається в обов’язковому порядку нотаріально посвідчений документ про передання прав засновника (учасника) іншій особі (поста- нова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-27гс15).

3. Частинами 1 та 2 ст. 148 ЦК України, ч. 1 ст. 54 Закону № 1576-ХІІ передбачено право учасника товариства з обмеженою відповідальністю на отримання при виході з товариства вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді, а також зобов’язання товариства виплатити учаснику, який виходить із товариства, вартість частини майна товариства, пропорційну його частці у статутному капіталі, в строк до 12 місяців із дня виходу.

Чинне законодавство не передбачає можли- вості відмовитися від права на судовий захист порушеного права.

Тому не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог такого учасника товариства з обмеженою відповідальністю, який вийшов із товариства, про стягнення вартості частини майна, пропорційної частці позивача у статутномукапіталі у разі порушення права цього позивача той факт, що при виході з товариства цей учас- ник подавав заяву про відсутність претензій до товариства.

Інфляційні втрати і 3 % річних підлягають стягненню з боржника на підставі ст. 625 ЦК України тільки у разі, коли має місце реальне прострочення боржником виконання свого грошового зобов’язання (постанова Верховного Суду України від 13 травня 2015 р. у справі № 3-68гс15).

4. Відповідно до вимог чинного законодавства учасник товариства може звернутися за захистом його порушеного права на отримання прибутку від діяльності товариства, у разі якщо при розгляді справи судами попередніх інстанцій буде встановлено факт порушення його корпоративних прав та інтересів (постанова Вер- ховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 3-214гс15).

5. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом, одержувати інформацію про діяльність товариства.

Водночас учасники господарського товариства відповідно до ст. 88 ГК України мають право одержувати інформацію про діяльність товариства, а саме: річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства та інформацію, що міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства, якщо інше не передбачено установчими документами товариства.

Проте статутом товариства не визначено порядку надання інформації у виді ксерокопій, як не передбачено і процедури ознайомлення його учасника з документами фінансової звітності та інформацією про діяльність товариства.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов правильного висновку, що відповідно до вимог чинного законодавства не передбаченообов’язку товариства надавати запитувану учасником інформацію у письмовому виді (у виді ксерокопій), а лише встановлено обов’язок надавати учасникові товариства для ознайомлення визначену законом інформацію, з якої вже сам учасник має право робити виписки, фотографії, копії (постанова Верховного Суду України від 27 травня 2015 р. у справі № 3-208гс14).

6. Згідно зі ст. 167 ГК України корпоративні права — це права особи, частка якої визнача- ється у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між юридичною особою та її учасниками (засно- вниками, акціонерами, членами), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов’язаними зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності такої особи, крім трудових спорів.

Тобто незалежно від суб’єктного складу, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав, то такий спір підвідомчий господарським судам.

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що учасник (акціонер) товариства може оспорити договір, вчинений господарським товариством, якщо обґрунтує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 3-207гс14).

Спори, пов’язані з обігом цінних паперів

Відповідно до ст. 69 Закону України від 17 вересня 2008 р. № 514-VI «Про акціонерні товариства» ринковою ціною не може вважатися ціна акцій, яка ґрунтується на біржових угодах, що вчинені з порушенням закону та містять ознаки маніпулювання на фондовому ринку.

У разі якщо ціну обов’язкового викупу акцій сформовано у незаконний спосіб, то рішення про здійснення викупу акцій відповідачем за такою ціною порушує права та законні інтереси позивача, охоронювані ст. 68 зазначеного Закону (постанова Верховного Суду України від 25 берез- ня 2015 р. у справі № 3-22гс15).

Спори щодо застосування законодавства про приватизацію

Зважаючи на те, що спірний гуртожиток увесь час залишався у державній власності; був переданий товариству в процесі приватизації як майно соціально-побутового призначення безоплатно у користування, до переліку об’єктів, що підлягали приватизації, не включений та до статутного фонду позивача не увійшов; як об’єкт державного житлового фонду гуртожиток було передано органом управління гуртожитку у власність територіальної громади з подальшою передачею окремих приміщень у власність меш- канців гуртожитку відповідно до порядку, передбаченого Законом України від 3 березня 1998 р. № 147/98-ВР «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності» та прийнятими відповідно до нього підзаконними актами, з урахуванням особливостей Закону України від 4 вересня 2008 р. № 500-VI «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»; на момент прийняття рішення у справі цим Законом встановлено мораторій на відчуження у будь-який спосіб зазначеного гуртожитку, в тому числі шляхом набуття права власності на май- но за набувальною давністю за рішенням суду, Вищий господарський суд України обґрунтова- но залишив у силі постанову апеляційного суду (постанова Верховного Суду України від 20 трав- ня 2015 р. у справі № 3-87гс15).

Спори, що виникають із земельних правовідносин

1. За змістом ч. 2 ст. 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об’єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-38гс15).

2. Виходячи із принципу використання земельних ділянок за цільовим призначенням (ст. 96 ЗК України) на землях історико-культурного призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню. Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам’яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам’яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель (ч. 2 ст. 54 ЗК України) (постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2015 р. у справі № 3-44гс15).

3. Частиною 1 п. 289.1 ст. 289 ПК України і ч. 1 ст. 13 Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1378-IV «Про оцінку земель» (далі — За- кон № 1378-IV) передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізова- ний рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими норма- тивами (ст. 1 зазначеного Закону у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Крім того, за змістом ст. 93 ЗК України відповідач набуває право використовувати земельну ділянку та обов’язок сплачувати орендну плату не з моменту прийняття рішення компетентним органом про передачу цієї ділянки в оренду, а з моменту укладення договору оренди землі.

Отже, нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності, а договір у цій частині суперечить приписам чинного законодавства, оскільки позов подано про захист прав, порушених не наказом позивача, а укладеним договором (постанови Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-26гс15, від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-41гс15 та від 20 травня 2015 р. у справі № 3-70гс15).

4. Частиною 1 п. 289.1 ст. 289 ПК України і ч. 1 ст. 13 Закону № 1378-IV передбачено, що для визначення розміру орендної плати для земель державної та комунальної власності обов’язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими та затвердженими нормативами (ст. 1 Закону № 1378-IV у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Отже, законодавець чітко визначив, що нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земельдержавної та комунальної власності (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2015 р. у справі № 3-41гс15).

5. Підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, яка встановлена договором, а не той факт, що, на думку позивача, земельна ділянка не використовується орендарем у певний період часу. Відмовляючи у задоволенні позову про розі- рвання договору оренди земельної ділянки, Вищий господарський суд України дійшов обґрунтованого висновку, що підставою для розірвання договору оренди землі в судовому порядку може бути належним чином доведений факт використання орендованої земельної ділянки не за цільовим призначенням, який передбачає дію — використання земельної ділянки для інших, ніж передбачено договором, цілей (постанова Вер- ховного Суду України від 20 травня 2015 р. у справі № 3-166гс15).

6. Відмовляючи у задоволенні позову про розірвання договору оренди земельної ділянки, суд обґрунтовано виходив із того, що підставою розірвання договору є саме використання орендарем землі не за цільовим призначенням, тобто з іншою метою, ніж та, що встановлена договором, а не той факт, що будівельні роботи не було розпочато. Крім того, суди взяли до уваги, що відповідач розпочав роботи, спрямовані на забудову земельної ділянки. Щодо заборгованості з орендної плати суд обґрунтовано зазначив, що відповідачем погашено заборгованість зі сплати орендних платежів, і цю обставину не заперечували під час розгляду справи ані прокурор, ані позивач (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 3-211гс14).

7. Аналіз положень законів № 273/96-ВР і № 232/94-ВР, ЗК України дає підстави для висновку, що спірна земельна ділянка належить до зе мель державної власності, а саме до земель залізничного транспорту, які не можуть передаватися у приватну власність, тому міська рада не мала законних повноважень щодо розпорядження землями такої категорії.

Таким чином, висновок Вищого господарського суду України про відсутність у міськради повноважень щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, а отже, і права її відчуження за договором купівлі-продажу землі, є обґрунтованим (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-315гс15).

Спори, пов’язані з виконанням судових рішень

1. Аналіз положень Закону № 606-ХIV, Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. № 845, дає підстави для висновку, що державні ви- конавці позбавлені можливості проводити будь-яке списання коштів за виконавчими документами, згідно з якими боржниками є державні органи, тому стягувачам слід подавати такі документи безпосередньо до органів Казначейства.

Державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі наявності інших передбачених законом обставин, що виключають здійснення виконавчого провадження (п. 8 ч. 1 ст. 26 Закону № 606-ХIV у редакції, чинній на мо- мент винесення постанови ДВС).

Отже, державний виконавець відділу ДВС повинен був відмовити підприємству у відкритті виконавчого провадження на підставі зазначено- го, оскільки виконавчий документ у цій справі мав виконуватися виключно органом Казначей- ства, в якому обслуговується боржник (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 р. у справі № 3-317гс15).

2. Положеннями ч. 3 ст. 27 Закону № 606-ХIV передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче про- вадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір і витрати, пов’язані з організаці- єю та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2015 р. у справі № 3-217гс14).

Інші справи

1. Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку не є виробником та/або виконавцем житлово-комунальних послуг, визначених відповідно до положень Закону України від 24 червня 2004 р. № 1875-IV «Про житлово-комунальні послуги», оскільки не надає і не виробляє таких послуг, а отже, і не формує цін чи тарифів на по- слуги, які підлягали би встановленню (затвердженню) органами місцевого самоврядування (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2015 р. у справі № 3-28гс15).

2. Конституційний Суд України у Рішенні від 22 лютого 2012 р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв’язку з положеннями статей 117, 2371 цього Кодексу роз’яснив, що згідно зі ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов’язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені у ст. 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченоїст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівнико- ві його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, викладених у зазначеному Рішенні Конституційного Суду України, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, які належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим пра- вопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (постанова Верховного Суду України від 4 лютого 2015 р. у справі № 3-2гс15).