Висновки Верховного Суду України у цивільних справах за ІІ півріччя 2015 р

 Висновки Верховного Суду України у цивільних справах за ІІ півріччя 2015 р.

 Спори, що виникають із земельних правовідносин

1.4.1. Правовий статус земельних ділянок лі сового фонду визначено нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру.

 Документами, які підтверджують право лісо- господарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово картографічні матеріали лісовпорядкування.

При розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення.

 Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями п. 5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

 Водночас земельні ділянки, зайняті зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до території лісів, не належать до земель лісогосподарського призначення (п. «а» ч. 2 ст. 55 ЗК України).

Земельні ділянки у межах населеного пункту, зайняті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6‑50цс15).

1.4.2. Прибережна захисна смуга — це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим. Встановлення прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачено нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.     

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що принаданні земельної ділянки за відсутності проек- ту землеустрою зі встановлення прибережної за- хисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встанов- лених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і  меж водоохоронних зон, що визначаються від- повідно до постанови Кабінету Міністрів Украї- ни від 8 травня 1996 р. № 486 «Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохорон- них зон та режиму ведення господарської діяль- ності в них» (далі — Порядок). Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змі- нює правовий режим захисної смуги, а тому пе- редача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, суперечить вимогам статей 59, 83, 84 ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6‑184цс15).

1.4.3. Судам підсудні справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

 Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень, то у спорах, пов’язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть ви- знаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6‑319цс15).

1.4.4. Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з п. «д» ч. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і  туристичних цілей, проведення науководослідних робіт тощо.

 За змістом вищенаведених норм права землі в межах двох кілометрів прибережних захисних смуг навколо морських заток і лиманів не можуть передаватись у власність громадян, оскільки це землі водного фонду України.

У разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об’єктів, збереження водних об’єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі № 6‑523цс15).  

1.4.5. Стаття 33 Закону України від 6 жовтня 1998 р. № 161-XIV «Про оренду землі» (далі — За- кон № 161-ХІV) об’єднує два випадки поновлення договору оренди.  

Так, у ч. 1 ст. 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Реалізація зазначеного переважного права на поновлення договору оренди можлива лише за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і строків (частини 2—5 цієї статті).

Для застосування ч. 1 ст. 33 Закону № 161-XIV та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно вста- новити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у  встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення.

Частиною 6 ст. 33 зазначеного Закону передбачена інша підстава поновлення договору оренди, а саме: у тому разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону № 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони уклали додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

 Порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до ст. 3 ЦК України, матиме місце при укладенні договору оренди:

– із новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

– у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

– укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб.

Проте, зосередившись лише на доведеності факту відправлення повідомлення рекомендованим листом, суд не встановив зазначених вище фактів, з якими закон пов’язує поновлення договору оренди землі. Суди належним чином не з’ясували, чи належно орендар виконував свої обов’язки за договором оренди, чи повідомив орендодавця про намір реалізувати своє право на поновлення договору оренди та в який спосіб; чи було досягнуто згоди щодо орендної плати за новим договором та інших умов договору, на яких умовах укладено договір з новим орендарем, чи є вони більш сприятливими, чи продовжує орендар користуватися спірною земельною ділянкою, чи повідомив орендодавець орендаря про відмову в поновленні договору оренди (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. у справі № 6‑531цс15).

 1.4.6. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі  — Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

 Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність  — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав  — учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 41 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого са- моврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

 Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.  

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюється на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними пра- вовими актами органів державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі № 6‑68цс15).

1.4.7. Частиною 1 ст. 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав; у разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки таке право виникає не на підставі державного акта, а на підставі відповідної цивільно-правової угоди щодо відчуження земельної ділянки, укладеної в порядку, який установлений законом.

Згідно зі ст. 19 Закону України від 1 липня 2004 р. № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі- продажу)).

Учинення в такому разі на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного, оскільки реєстрація права власності за особою, яка придбала земельну ділянку, здійснюється на підставі цивільно-правової угоди (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справах № 6‑226цс15, 6‑433цс15).

1.4.8. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки, затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розд. Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

 Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, пе- редбачених земельним законодавством, зокрема статей 116, 118 ЗК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Вер‑ ховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у спра‑ ві № 6‑664цс15).

1.4.9. Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті — це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

 Відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

 Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з  обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рі шення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, саме державний акт посвідчує право власності особи, є безпідставним, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗКУкраїни (у редакції, яка була чинною на час укла дення договору купівлі-продажу) право власно- сті на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільноправовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України: від 30 вересня 2015 р. у справі № 6‑54цс15; від 9 грудня 2015 р. у справі № 6‑1426цс15).

1.4.10. Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об’єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приват- ній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Згідно зі ст. 13 ЗК України саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб зе- мельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (ст. 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

 Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України в редак- ції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилу- чає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, — ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ді- лянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5—8 цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Установивши, що земельні ділянки, у тому числі й спірна земельна ділянка, які були відчу- жені за рішенням селищної ради, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, сані- тарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності та вибули з володіння власника  — держави  — поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження ними нале- жало Кабінету Міністрів України, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельни- ми ділянками Кабінет Міністрів України не вчи- няв, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для ви- требування спірної земельної ділянки від добро- совісного набувача в порядку ст. 388 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 6‑196цс15).

1.4.11. Оскільки норми п. «б» ч. 1 ст. 12, ча- стин 1, 2 ст. 116, ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 173 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення та отримання відповідачкою державного акта на право власності на земельну ділянку) встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку. Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенав дених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який судом не було визнано недійсним, саме державний акт посвідчує його право власності, був безпідставним, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільноправовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, установленому законом.

Учинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 6‑663цс15).

1.4.12. За змістом ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі № 6‑1003цс15).

1.4.13. Відповідно до ч. 1 ст. 90 Земельного кодексу Української РСР 1970 р., який діяв на момент набуття особою права власності на жилий будинок, при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною.

Пунктом 5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 р. № 562-ХІІ «Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР» встановлено, що громадяни, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Згідно із п. 7 розд. Х «Перехідні положення» ЗК України громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЗК України 1990 р. та частин 3, 4 ст. 142 ЗК України припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради.

Примусове припинення права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки могло відбуватись у судовому порядку, передбаченому ч. 4 ст. 29, ч. 6 ст. 31 ЗК України 1990 р. та ст. 143, ч. 10 ст. 149 ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі № 6‑1275цс15).

1.4.14. Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комуналь- ної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

 Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин 1, 2, 6—10 цієї статті 2 громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Земельним законодавством України визначено спеціальний порядок надання земельних ділянок громадянам України, порушення якого може слугувати підставою для визнання недійсним відповідного акта органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, якщо таким актом порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою.

Апеляційний суд, керуючись наведеними вище нормами матеріального права, встановивши, що відповідачі із заявами до районної державної адміністрації про надання їм у власність спірних земельних ділянок не зверталися, підписи у довіреностях від їх імені виконані іншими особами, жодних дій, спрямованих на оформлення зазначених земельних ділянок, вони не вчиняли, державних актів на право власності на землю не отримували, а також не уповноважували інших осіб на подальше відчуження зазначених земельних ділянок, ухвалив рішення про задоволення позову.

 Суд касаційної інстанції помилково скасував правильне рішення суду апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду першої інстан- ції щодо законності отримання відповідачами земельних ділянок (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 6‑836цс15).

 1.4.15. З огляду на ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 ЦК України особа наділена правом на звернення до суду за захистом в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені пра- ва, свободи чи інтереси цих осіб, і з урахуванням установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 15 Зако- ну № 161-XIV, — об’єкта оренди — суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орен- додавця у зв’язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених ст. 15 указаного Закону, ви- значити істотність цих умов, а також з’ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі № 6‑849цс15).

 1.4.16. За змістом ч. 1 ст. 7 Закону № 161-ХIV право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи  — орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців — до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили

бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України та цього Закону.

Отже, якщо умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного сторонами, не передбачено заборони переходу права на оренду в порядку спадкування, то спадкоємці орендаря (фізичної особи — підприємця) після смерті останнього можуть успадкувати право на оренду земельної ділянки, яка є предметом цього договору.

При цьому за змістом ст. 31 Закону № 161-ХIV договір оренди землі припиняється, у тому числі, в разі смерті фізичної особи — орендаря.

 Статтею 1 Закону № 161-ХIV визначено, що оренда землі — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

 Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою (ст. 5 Закону № 161-ХIV).

 Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

 Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (ст. 6 Закону № 161-ХIV).

 Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки з незаконного користування спадкоємця орендаря, судам необхідно установити, на якій правовій підставі він використовує спірну земельну ділянку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6‑375цс15).

1.4.17. Рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України та повинна пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або гос- подарського судочинства.

 Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

 Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону  — нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу. Принцип «пропорційності» передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі № 6‑2510цс15).

 1.4.18. За правилами ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Аналогічна норма закріплена і в ст. 31 Закону № 161-ХIV.

 Згідно із ч. 1 ст. 32 зазначеного Закону на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24, 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищен ня чи пошкодження об’єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

1.5.1. Правове регулювання відносин власників житлового приміщення, належного їм на праві приватної власності, здійснюється на підставі норм ЦК України, які регулюють правовідносини з права власності. Положення ж статей 160 та 162 Жит- лового кодексу Української РСР (далі — ЖК УРСР) разом з положеннями гл. 58 «Найм (Оренда)» ЦК України регулюють правовідносини з найму житлового приміщення, тобто речові права на чуже майно, а тому зазначені норми права не підлягають застосуванню до правовідносин з утримання власниками належного їм на праві приватної власності майна, зокрема щодо сплати комунальних послуг. Таким чином, установивши, що майно нале- жить відповідачам на праві спільної власності, суди помилково застосували до цих правовідносин положення статей 160 та 162 ЖК УРСР, дій

На момент укладення спірних договорів визначено, серед іншого, умови використання та цільове призначення земельних ділянок, які передаються в оренду, умови збереження стану об’єкта оренди.

Встановивши, що тривалим невикористанням земельних ділянок сільськогосподарського призначення орендарем порушені істотні умови договорів, що призвело до порушення режиму використання земельних ділянок, забур’янення і залісення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

 У справі, яка переглядалася, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, правильно застосував норми матеріального права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі № 6‑2271цс15).

1.5.1. Правове регулювання відносин власників житлового приміщення, належного їм на праві приватної власності, здійснюється на підставі норм ЦК України, які регулюють правовідносини з права власності. Положення ж статей 160 та 162 Житлового кодексу Української РСР (далі — ЖК УРСР) разом з положеннями гл. 58 «Найм (Оренда)» ЦК України регулюють правовідносини з найму житлового приміщення, тобто речові права на чуже майно, а тому зазначені норми права не підлягають застосуванню до правовідносин з утримання власниками належного їм на праві приватної власності майна, зокрема щодо сплати комунальних послуг.

Таким чином, установивши, що майно належить відповідачам на праві спільної власності, суди помилково застосували до цих правовідносин положення статей 160 та 162 ЖК УРСР, дійшовши висновку про стягнення несплачених сум солідарно.

Інваліди війни та члени їх сімей, ветерани війни та члени їх сімей, учасники бойових дій та члени їх сімей як власники і користувачі жилих приміщень та споживачі комунальних послуг мають пільги на їх оплату відповідно до свого статусу та належності до складу сім’ї пільговика (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі № 6‑734цс15).

 1.5.2. Відповідно до ст. 19 Закону України від 2 червня 2005 р. № 2633-IV «Про теплопостачання» споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Згідно з Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. № 630, споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та поста- чання гарячої води забороняється.

Відповідно до пунктів 25, 26, підпункту 3 п. 30 зазначених Правил відключення споживача від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Підведення централізованого опалення до стояка в межах квартири свідчить про виконання послуг постачальником. Таким чином постачальник виконав свої зобов’язання щодо надання послуг централізованого опалення, а відповідач зобов’язаний оплатити надані послуги. У разі наміру споживача припинити отримання послуг з централізованого теплопостачання, останній не позбавлений можливості у передбачений законом спосіб провести відключення квартири від мереж теплопостачання.

Самовільне відключення від мереж централізованого опалення не є підставою для звільнення від оплати за послуги теплопостачання (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справах № 6‑1192цс15, 6‑1706цс15).

1.5.3. Аналіз змісту статей 1212, 1213 ЦК України дає підстави для висновку про те, що положення цих статей не можуть застосовуватися до правовідносин, які врегульовуються договором.

 Разом з цим, установивши, що особа в певний період отримувала надані позивачем послуги з постачання теплової енергії та відповідач у справі є спадкоємцем цієї особи після її смерті, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що в такому випадку між особою та позивачем склалися фактичні договірні відносини, у зв’язку з чим позов про стягнення вартості спожитої теплової енергії підлягає задоволенню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі № 6‑582цс15).