Пленум Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» частина 2

Пленум Верховного Суду України «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» частина 2

 Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

 За змістом ч. 1 ст. 233 зазначеного Кодексу правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування воле- виявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

 Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

            Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування (постанова Судової палати у цивільнихсправах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 6-551цс16).

            За змістом ч. 6 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Вчинення батьками малолітньої дитини пев- ного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує встановлену ст. 17 Закону України від 26 квітня 2001 р. № 2402-III «Про охорону дитинства» (у редакції, яка була чинною на час укладення спірного договору іпотеки) заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовною підставою для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред’явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення (поста- нова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 квітня 2016 р. у справі № 6-589цс16).

Згідно з частинами 1—3, 5 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспіль- ства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодер- жання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

 За змістом ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обста- вин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

 Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, такихвластивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Ураховуючи викладене, особа на підтвер- дження своїх вимог про визнання правочину недійсним з підстав, визначених ст. 229 ЦК України, повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність помилки щодо обставин, які мають істотне значення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 квітня 2016 р. у справі № 6-2953цс15).