Висновки Верховного суду України. Спори щодо визнання правочину недійсним

Згідно із ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути віль- ним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

 Пленум Верховного Суду України в п. 19 постанови від 6  листопада 2009 р. № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснив, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь- яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку — неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки — неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору да- рування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз’яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров’я та потреба у зв’язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229 та статей 203 і 717 ЦК України в сукупності вважаються правильно застосованими (постанова Судової палати у цивільних спра- вах Верховного Суду України від 16 березня 2016 р. у справі № 6-93цс16).

Майнові права на об’єкт незавершеного будівництва визначено предметом іпотеки в Законі України від 25 грудня 2008 р. № 800-VI «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва», яким було внесено зміни до законодавчих актів України, у тому числі до Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-ІV «Про іпотеку» (далі — Закон № 898-ІV).

У справі, яка переглядалася, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівни- цтвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008  р., тобто з порушенням вимог Закону №  898-ІV (у редакції, яка була чинною на час укладення цих договорів), у зв’язку із чим відповідний пункт цих договорів підлягає визнанню недійсним.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою осо- бою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

У справі, яка переглядалася, за змістом дого- вору купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власно- сті, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ним права на май- нові права на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України не було (постанови Судо- вої палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 16 березня 2016 р. у справі № 6-290цс16; від 23 березня 2016 р. у справі № 6-289цс16; від 20 квітня 2016 р. у справі №  6-2994цс15; від 25 травня 2016 р. у справі № 6-503цс16).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1—3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Позивач набув права та обов’язки інвестора за довгостроковим інвестиційним договором, уклавши договір про відступлення права вимоги, тобто на час укладення оскаржуваного іпотечного договору про передачу в іпотеку нежитлового приміщення спірного житлового будинку право власності на майнові права на спірні нежитлові приміщення належало позивачу.

Суди залишили поза увагою той факт, що договір іпотеки укладено без згоди позивачаякому належали майнові права на нежитлові приміщення, які були предметом довгостроко- вого інвестиційного договору, а тому висновок судів про те, що оспорюваний договір іпотеки було укладено відповідно до вимог чинного на час його укладення законодавства та що ним не порушено права позивача, є помилковим.

 За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

У справі, яка переглядалася, позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за ним майнових прав на об’єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України не було (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 березня 2016 р. у справі № 6-3129цс15). 1.4.13. Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України.

Джерело: Вісник Верховного Суду України  №11 2016 року